Коханці (Блудний син із повією)

ІСТОРІЯ ТА АТРИБУЦІЯ

Ця картина надійшла до музею у 1925 р. разом з іншими творами, які заповів долучити до зібрання Богдана та Варвари Ханенків колекціонер Василь Олександрович Щавинський (1868 –1924). Відомо, що Щавинський придбав полотно у 1906 р. у Санкт-Петербурзі і визначив його як «вільно та віртуозно написаний» шедевр французького малярства 18 століття. Однак, колекціонер вважав, що автором картини є Жан-Оноре Фрагонар (1732–1806), і дав їй назву «Портрет родини». Саме так твір було вперше презентовано на виставці «Искусство союзных народов» 1914 р., влаштованій на користь поранених воїнів Першої Світової війни.

Згодом провідний науковець музею Сергій Олексійович Гіляров (1887–1946) увів у обіг нову атрибуцію. На його запит авторство П’єра Гудро (Pierre Gaudreaux; Paris, ca. 1698 – Mannheim, 1731) запропонував В. Ф. Міллер (1896–1938) – тодішній директор картинної галереї Ермітажу, знавець французького живопису. Принагідно Міллер радив київському музею обміняти цей твір «малоизвестного французского художника» на будь-який «первоклассный образец» творчості одного із провідних європейських майстрів 17-18 століття з колекції Ермітажу. Музей на цю пропозицію, звісно, не пристав.

Напередодні нацистської окупації, влітку 1941 р., музейники встигли евакуювати лише частину колекції, але картина Гудро у тил, на жаль, не потрапила. Маємо свідчення, що востаннє її було представлено 1942 р. в експозиції, відкритій лише для офіцерів вермахту та нацистських високопосадовців. У 1943 р. окупанти вивезли полотно до Німеччини разом із рештою предметів колекції. Донедавна вважалося, що всі викрадені твори згоріли у пожежі під час наступу радянських військ в маєтку Вільденгоф поблизу Кеніґсберґу.

Утім, у рамках пошукової програми, яку з 1990-х рр. здійснює Музей Ханенків, вже вдалося повернути декілька втрачених картин.

ПОВЕРНЕННЯ 

У січні 2013 р. аукціонний дім  Дойл у Нью-Йорку заявив до продажу  картину П'єра Луї Гудро «Закоханий погляд». Попри змінену назву, музейні науковці одразу впізнали у ній розшукуваний твір із колекції Василя Щавинського, і продаж було вчасно заблоковано.  За інформацією Дойл у повоєнні роки ця картина вперше з’явилася у анонімній приватній колекції в Лондоні, пізніше, з  1953 р., перебувала  у власника зі штату Массачусетс, а на момент анонсу на сайті Дойл вже належала нью-йоркському арт-дилеру, який і надав її на аукціон.

У квітні 2014 р. науковцям музею вдалося безпосередньо оглянути твір у Нью-Йорку, провести остаточну експертизу та домогтися початку судового розслідування ФБР. Зрештою справу, що тривала довгі п’ять років, було завершено на нашу користь завдяки беззаперечним свідченням документів з  музейного архіву.  На початку 2020 р. картина повернулася до Києва. Як було зазначено в офіційному повідомленні  Міністерства юстиції США: «…певні рани темних часів можна зцілити навіть десятиліттями пізніше». 

ХУДОЖНИК    

П’єр Гудро народився і навчався у Парижі, який за часів «Короля-Сонця» Людовіка XIV став столицею світового мистецтва. Проте достаток і славу художник здобув у Німеччині, де володарі численних князівств змагались у наслідуванні пишноти Версалю. Близько 1721 р. Гудро обійняв посаду придворного живописця Карла III Філіпа (1661–1742) у Мангаймі, куди курфюрст Пфальцу щойно переніс свою столицю. Протягом наступних 10 років художник створив цілу галерею розкішних парадних портретів самого Карла Філіппа та його родичів. Всі ці полотна написані з французькою елегантністю і блиском,  у кращих традиціях Гіацинта Ріго (1659–1743) і Нікола Ларжильєра (1656–1746) – головних портретистів Людовіка XIV. Утім, парадні портрети Гудро вирізняє менш улесливий і часом ледь іронічний і підхід. Сьогодні відомі й інші, авангардні, як на 18 століття, «гостросюжетні» картини цього майстра, схожі на твір із колекції Василя Щавинського. Вціліла також одна з останніх його робіт – ескіз для вівтаря  палацової каплиці у Мангаймі, датований 1730 р. Сама каплиця згоріла у 1944 р.

Гарний смак щодо малярства і щедрі меценатські традиції, які були притаманні декільком поколінням пфальських курфюрстів, обіцяли придворному живописцю блискучу кар’єру, однак прожити йому судилося лише 33 роки. На самобутні твори художника сьогодні можна подивитись у Старій Пінакотеці в Мюнхені, у замках і музеях Аугсбурга, Гайдельберга, Дюссельдорфа, Мангайма, Шлайсхайма (Німеччина), Нанту (Франція), Праги (Чехія), та навіть у Сарасоті (Флоріда, США). А відтепер і у Києві.

«ПОРТРЕТ ПОДРУЖЖЯ», «ЗАКОХАНІ» ЧИ «БЛУДНИЙ СИН ІЗ ПОВІЄЮ»?

«Ніжно обійнявшись, бесідуючи між собою, йдуть двоє закоханих», – цими словами Василь Щавинський розпочав ліричний опис картини у своєму каталозі 1914 р. На перший погляд, ніби, – так. Але, чи дійсно зображені чоловік і жінка є люблячою сімейною парою, як вважав колекціонер? Чи не занадто відверто і занадто зблизька дивиться ця розкішна красуня на свого візаві? Водночас саме вона, всупереч тогочасній моделі пристойної жіночої поведінки, обіймає молодика за плечі. А якщо придивитись до ризикованого декольте та підозріло настирливого жесту її лівиці? (Подібні деталі виглядають ще красномовнішими в іншому авторському варіанті цієї ж композиції, що зберігся набагато краще).

Усі ці неузгодженості спричинили постійні зміни назви твору. Із «Портрета родини» Сергій Гіляров перейменував його на «Портрет подружжя», а напередодні Другої світової війни назву знову змінили – на «Закохані». До музейного «Каталогу творів, втрачених протягом ІІ світової війни» (1998) картина увійшла як «An Amorous Couple» (Пара закоханих), тоді як на американському аукціоні фігурувала радше комерційна назва «A Loving Glance» (Закоханий погляд). Такі постійні перейменування утворили неабиякі складнощі у ході судового розгляду.

З 16 століття однією з улюблених тем європейського малярства була Христова притча про блудного сина (Лк. 15:11-32). Парадоксальність оповіді полягала у тому, що один із синів, який промарнував батьків спадок із блудницями, повернувшись додому, отримав не лише прощення, але й радісне святкове частування. На усі часи ця притча стала найлюдянішим взірцем того, як любов і милосердя гоять рани і рятують души тих, хто оступився. 

Для Карла Філіппа Пфальського, який ревно викорінював протестантську віру у своїх землях, притча мала політичний сенс: мовляв, ті, хто повернеться до католицтва, матимуть прощення. Втім, картина Гудро, як кожен справжній витвір мистецтва, є глибшою за цю ідеологічну програму. Недаремно художник занурив обличчя молодика у напівтінь, через що ми не можемо вгадати його почуття. Чи відповість він на відверту пропозицію красуні? Чи у наступну мить зіштовхне її випещену ручку зі свого плеча і встоїть перед спокусою? Вічна, як Христова притча, проблема морального вибору – ось про що ця картина.

Численні попередники Гудро  зазвичай писали пишні бенкети із блудним сином в оточенні веселих дівиць. Ця іконографічна традиція ґрунтувалася на єдиній короткій репліці старшого, слухняного сина, який заздрісно жалівся батькові: «…оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване...» (Лк. 15:30). Для більшості живописців цей сюжет був приводом відволіктися від серйозних історичних тем і добропорядних портретів та потішити око замовника сценами грішних задоволень під прикриттям побожного літературного джерела. Декілька таких картин наш художник вочевидь бачив у колекціях пфальских курфюрстів, і навіть процитував, як от мотив із рукою спокусниці на плечі – стійкою деталлю подібних композицій. Утім, на відміну від багатьох інших митців, Гудро надав перевагу максимально крупному плану. Жодних зайвих подробиць антуражу, жодних співтрапезників, лише напівфігури коханців, їхні обличчя на тлі грозового неба із крихітним блакитним просвітом, а найближче до глядача – сплетіння їхніх рук як  символічний вузол спокуси і муки сумління.Годі й казати, що портрети родини, або пасторальні зображення закоханих виглядали у цей час зовсім інакше.

Однією із магічніших властивостей картини Гудро є вільна живописна техніка, якою можна насолоджуватись, лише розглядаючи оригінал. Летючі, втім точні дотики пензля ніби на наших очах відтворюють форму без зайвої скрупульозності і лише підсилюють тремтіння емоцій. 

Кураторка – Олена Живкова